Біллі Стрінгс грає, щоб не повернутися в темряву

Біллі Стрінгс виходить на сцену перед десятками тисяч людей, але в найгірші хвилини перед концертом досі відчуває себе хлопцем, якому все це може не належати. Десь усередині залишається страх, що успіх зникне — і життя повернеться туди, де були наркотики, безгрошів’я й хаос.

Цей страх багато пояснює в його музиці. У 33 роки Стрінгс став одним із найнеочікуваніших американських концертних феноменів: віртуозний гітарист перетворив традиційний блюґрас на аренне шоу, поєднавши стару музику Аппалачів з імпровізацією, роком, металом і культурою джем-бендів.

За зовнішньою історією успіху стоїть інша — про дитинство в маленькому місті Мічигану, бідність, залежність батьків і раннє знайомство з наркотиками. Торік ця історія наздогнала музиканта знову: його мати Дебра Апостол померла у 64 роки від передозування.

Для «Дейком» історія Біллі Стрінгса цікава саме цією суперечністю. Він не просто вирвався із середовища, яке могло його знищити. Він зробив його матеріалом власного мистецтва — і тепер використовує музику як спосіб не дозволити минулому визначити майбутнє.

Новий альбом So Much for Goodbyes, який має вийти 28 серпня, виріс безпосередньо з втрати матері. Його назва побудована на подвійності: Стрінгс не встиг попрощатися з нею, але водночас не відчуває, що прощання взагалі можливе. Вона залишилася у речах, пам’яті й музиці.

Біллі Стрінгс зі своїм вітчимом, Террі Барбером, наприкінці 90-х — Від Біллі Стрінгса

Обкладинкою альбому стала робота, яку Дебра створювала перед смертю. Вона любила збирати старі предмети, уламки, дрібнички й перетворювати їх на колажі. Саме цю композицію вона торкалася останньою — і саме її син вирішив винести на обкладинку своєї найособистішої платівки.

У пісні Still I Crash Стрінгс фактично говорить із матір’ю після її смерті. Це не спроба створити красиву легенду про втрату. У центрі — розгубленість людини, яка не розуміє, куди поділася близька їй людина і як тепер заново навчитися жити без неї.

Так само складно він говорить про саму матір. Вона була художницею, яскравою й емоційною людиною, але роками боролася із залежністю та невирішеною психологічною травмою. Для сина ці дві реальності ніколи не існували окремо: любов і руйнування були частинами однієї родини.

Біологічний батько Стрінгса помер від передозування, коли хлопчикові було два роки. Батьком для нього став Террі Барбер — чоловік матері, який навчив його побутових речей, а головне, посадив поруч із собою з гітарою.

Стрінгс почав грати приблизно у чотири роки. У шість-сім уже тримав ритм, поки Барбер виконував складніші партії. Музика тоді не була професією чи планом втечі. Вона була мовою дому — ще до того, як сам дім почав руйнуватися.

Перші спогади музиканта про дитинство залишилися світлими: пісні, друзі, платівки Beatles, вечори з гітарою. Потім батько втратив роботу, грошей стало менше, залежність батьків посилилася. У 13 років Стрінгс пішов із дому, сподіваючись, що це змусить дорослих схаменутися.

Билли Стрингс — Філіп Монтгомері

Не змусило. Він раптом усвідомив, що фактично залишився без дому. Але замість розриву з родиною почав наближатися до того самого світу, який забрав у нього батьків. Підліткові вечірки поступово змішалися з їхнім способом життя.

У 16 років він уперше вжив метамфетамін разом із матір’ю. Приблизно тоді ж експериментував із кокаїном, стимуляторами та креком. Пізніше спробував героїн — частково через болісне бажання зрозуміти, що могло виявитися сильнішим за любов його біологічного батька до власної дитини.

Цей досвід легко міг стати початком іншої біографії. Але Стрінгс бачив залежність надто близько, щоб романтизувати її. Навколо нього були люди, чиє життя поступово звужувалося до пошуку наступної дози. Він зрозумів, куди веде ця дорога, раніше, ніж сам остаточно на неї став.

Музика стала його головним механізмом виживання. Блюґрас повертав його до тієї частини дитинства, де ще існували безпека, батькова гітара і відчуття дому. Авторські пісні дали інший вихід — можливість перетворювати травму на форму, а не дозволяти їй залишатися лише болем.

Професійна кар’єра при цьому почалася майже випадково. Стрінгс працював у готелі в Траверс-Сіті, грав у кав’ярнях, пабах і ресторанах і вже вважав перемогою момент, коли зміг звільнитися зі звичайної роботи та жити лише з музики.

Потім масштаб почав стрімко змінюватися. Його дебютний альбом Turmoil & Tinfoil привернув значно більше уваги, ніж він очікував. Концерти ставали більшими, а навколо гастролей сформувалася майже deadhead-культура: частина слухачів почала їздити за музикантом із міста в місто.

Билли Стрингс — Філіп Монтгомері

Причину такого успіху Стрінгс бачить у моменті, коли перестав намагатися виглядати «правильним» блюґрас-музикантом. Замість стилізації під минуле він дозволив у музику все, що насправді любив: джаз, хіп-хоп, класичний рок, heavy metal, hardcore і довгі імпровізації.

Це зробило його аудиторію незвично широкою. На одному концерті можуть опинитися літні знавці традиційного блюґрасу, підлітки, металісти й фанати Grateful Dead. Стрінгс не модернізував жанр косметично — він перестав ставитися до нього як до музейного експоната.

Але чим більшим ставав успіх, тим сильніше залишався внутрішній страх його втратити. Перед концертами музиканта досі охоплює тривога, іноді настільки сильна, що він почувається близьким до непритомності. Після перших пісень це змінюється енергією й майже агресивною впевненістю.

За цим контрастом стоїть стара установка: він мусить грати краще, бо інакше все може закінчитися. Усередині досі живе образ іншого можливого Біллі Стрінгса — людини без грошей, залежної від наркотиків, яка сидить у трейлері й дивиться, як життя проходить повз.

Тому сцена для нього має майже фізичне значення виживання. Кожен концерт — не лише професійна робота, а підтвердження того, що він усе ще рухається в протилежний бік від сімейного сценарію.

Народження сина змінило цю мотивацію. Раніше Стрінгс міг настільки тиснути на себе, що музика втрачала легкість. Тепер центральною точкою стала сім’я. Якщо вдома все добре, концерт уже не є доказом власної цінності — він стає роботою людини, яка забезпечує близьких.

Виступ струнних гуртів на арені Enmarket у Саванні, штат Джорджія, у квітні — Джессі Фаатц

Це особливо важливо на тлі історії його батьків. Стрінгс уже десять років не вживає алкоголь і прямо говорить про межу, яку хоче провести через власну родину: поколінна травма має закінчитися на ньому.

Він не стверджує, що може переписати минуле. Навпаки, одна з найболючіших речей, яких навчила його смерть матері, — неможливість змінити іншу людину силою власної любові. Залежність можна подолати лише тоді, коли сама людина готова до цього.

У цьому є твереза відповідь на всю його біографію. Стрінгс не зміг урятувати батьків і не зміг побудувати для матері те спокійне старіння, яке уявляв для неї. Але він може вирішити, що саме отримає у спадок його власний син.

Його головною перемогою тому можуть виявитися не переповнені арени й не статус одного з найкращих гітаристів свого покоління. Для хлопчика, який колись вважав достатньо хорошим життям просто мати їжу, дах і не стати наркозалежним, масштаб успіху давно перевершив найсміливіші очікування.

Та його справжня ставка залишається значно простішою. Грати, залишатися тверезим, утримувати сім’ю і не повертатися назад. Уся віртуозність Біллі Стрінгса зрештою виростає саме з цього: музика стала не втечею від минулого, а способом зробити так, щоб воно на ньому закінчилося.