Ім’я Вудро Вілсона дедалі частіше повертається в американську політичну дискусію не як сторінка зі старого підручника, а як тривожний історичний орієнтир. Для багатьох дослідників саме його президентство допомагає точніше побачити, що відбувається у США під час другого терміну Дональда Трампа.
На початку своєї кампанії Вілсон обіцяв чорношкірим американцям чесне ставлення і підтримку. Але реальність виявилася протилежною. Його адміністрація допустила сегрегацію у федеральних установах, приниження чорних службовців і різке звуження простору для їхньої соціальної мобільності. Саме цей розрив між обіцянкою і політикою сьогодні знову став актуальним.
Історики вбачають схожий механізм у поведінці Трампа. Після зростання підтримки серед частини чорношкірих виборців у 2024 році він також говорив про співпрацю і вдячність. Але вже з перших днів нового терміну його адміністрація взяла курс на демонтаж програм різноманіття, рівності та інклюзії, які були важливими для доступу до державної кар’єри.
Саме атака на D.E.I. стала одним із головних пунктів порівняння з Вілсоном. Якщо Вілсон виправдовував сегрегацію нібито бажанням зменшити «тертя», то Трамп пояснює відкат від політики рівності боротьбою за «меритократію» і повернення справедливості. Але критики вважають, що за цією мовою приховується стара логіка витіснення.
За перший рік другого президентства Трамп суттєво скоротив федеральний апарат. Особливо болісно це вдарило по структурах, де була велика частка чорношкірих працівників. Для багатьох економістів це вже не просто адміністративна реформа, а удар по основі чорного середнього класу, який десятиліттями формувався саме через державну службу.
У цьому й полягає найнебезпечніша історична рима. За Вілсона федеральний уряд був одним із небагатьох просторів відносної расової рівності, де чорношкірі американці могли обіймати не лише нижчі, а й кваліфіковані посади. Коли ж адміністрація почала запроваджувати сегрегацію, це вдарило не лише по тих, кого звільнили чи принизили, а й по цілих поколіннях їхніх родин.
Дослідження наслідків вілсонівської політики показали, що шкода не обмежилася одним історичним періодом. Нащадки чорних держслужбовців, які пережили сегрегаційний злам, у середньому мали нижчі показники освіти, доходів і соціальної мобільності. Тобто державне расове рішення створило довгий економічний слід, який пережив самого президента.
Саме тому нинішні зміни під керівництвом Трампа оцінюють не як тимчасову політичну хвилю, а як процес із потенційно поколіннєвими наслідками. Якщо держава відмовляється від механізмів захисту і представництва, а також масово скорочує ті сегменти апарату, де були шанси для чорношкірих фахівців, це може закласти нову довгу фазу нерівності.
Паралелі не обмежуються лише кадровою політикою. Історики також нагадують, що Вілсон під час війни просував закони, які посилювали цензуру, придушення критики та криміналізацію незгоди. На цьому тлі особливо різко виглядає сучасна риторика Трампа, який називав небажані медіа «зрадницькими» і підтримував тиск на ЗМІ через висвітлення війни.
Додаткового резонансу цій паралелі додає тема расових образів. Вілсон увійшов в історію, зокрема, й через показ у Білому домі фільму, який романтизував Ку-клукс-клан. У випадку Трампа критику викликало поширення расистського відео із зображенням Барака і Мішель Обами в образі мавп. Для опонентів це не випадковий інцидент, а сигнал того самого принизливого політичного коду.
Сам Трамп наполягає на зворотному. Він називає себе «найменш расистським» президентом за довгий час і нагадує про підтримку Historically Black Colleges and Universities та деякі кроки з часів першого терміну. Його союзники стверджують, що скорочення ролі федеральної влади відкриває більше можливостей приватному сектору, а не відновлює расову ієрархію.
Але критики заперечують: проблема не лише у словах, а у структурі рішень. Коли знищуються інструменти захисту від дискримінації, коли чорну історію називають «розділяючою», коли високопоставлених чорних чиновників виставляють некомпетентними, а саму ідею інклюзії — підозрілою, це працює як системний політичний сигнал, а не як нейтральна реформа.
Тому головне питання сьогодні полягає не в тому, чи Трамп буквально копіює Вілсона. Історія ніколи не повторюється механічно. Питання в іншому: чи бачимо ми знову модель, де президент говорить мовою чесності й порядку, а на практиці підриває ті державні механізми, які давали чорношкірим американцям шанс на стабільність і просування.
Саме ця подвійність і лякає дослідників найбільше. Бо найнебезпечніші форми расової політики не завжди приходять у вигляді прямого гасла. Часто вони входять мовою «ефективності», «справедливості», «очищення системи» і «повернення заслуг». І вже потім виявляється, що за цими словами стояло не вирівнювання правил, а нове звуження доступу до влади і можливостей.
У підсумку порівняння Трампа з Вілсоном — це не риторичний жест, а попередження. Історія США вже знає період, коли президентські обіцянки «чесної гри» стали прикриттям для відкату чорного прогресу. Саме тому нинішня боротьба навколо федеральної служби, расової політики і громадянських гарантій сприймається не як звичайна партійна суперечка, а як момент довгих історичних наслідків.
