Сучасний бум інвестицій у штучний інтелект дедалі частіше порівнюють із технологічною революцією 1990-х років. Тоді стрімкий розвиток інтернету забезпечив економічне зростання без інфляційного перегріву. Однак поточна ситуація має принципові відмінності, які змінюють макроекономічну логіку.
Американські технологічні гіганти вже інвестують сотні мільярдів доларів у розвиток AI-інфраструктури. Очікується, що загальний обсяг вкладень може сягнути $3 трлн у найближчі роки. Це створює очікування продуктивного шоку, здатного стимулювати ВВП без інфляційного тиску.
Економічна команда Дональда Трампа прямо проводить паралелі з епохою Алана Грінспена. Вони вважають, що Федеральна резервна система має знизити ставки, щоб підтримати інвестиційний цикл. Логіка проста: дешеві гроші стимулюють капітальні витрати і прискорюють технологічний прорив.
Однак цей підхід ігнорує ключовий фактор, який визначав успіх 1990-х років — глобалізацію. Саме інтеграція Китаю та пострадянських економік у світову торгівлю стримувала витрати на виробництво та знижувала інфляційний тиск.
У той період дешевий імпорт, особливо з Китаю, відігравав критичну роль у зниженні цін. Це дозволяло економіці зростати швидше без ризику інфляції. Сьогодні ж торговельна політика США рухається у протилежному напрямку, посилюючи протекціонізм.
Підвищення тарифів до рівнів, характерних для 1940-х років, означає подорожчання імпорту та зростання витрат. Повернення виробництва у США також не гарантує здешевлення продукції через вищу вартість робочої сили. Це створює інфляційні ризики замість їх зниження.
Другий критичний фактор — фіскальна політика. У 1990-х роках США перейшли від дефіциту до бюджетного профіциту, що зменшувало тиск на ринок капіталу. Це дозволяло бізнесу залучати ресурси дешевше і підтримувало інвестиційний бум.
Сьогодні ситуація протилежна: дефіцит бюджету перевищує 6% ВВП навіть в умовах економічного зростання. Уряд змушений активно позичати кошти, що зменшує доступний капітал для приватного сектору, включаючи AI-компанії.
Це створює ефект витіснення: державні запозичення підвищують ставки і ускладнюють фінансування інновацій. У такому середовищі навіть масштабні інвестиції в штучний інтелект не гарантують дешевих грошей і стабільної інфляції.
Додатковий ризик пов’язаний із ринком праці. У 1990-х технологічний прогрес супроводжувався стриманим зростанням зарплат через зростання конкуренції та відчуття нестабільності серед працівників. Це також допомагало контролювати інфляцію.
Сьогодні ж ситуація інша: обмеження імміграції та скорочення робочої сили створюють дефіцит працівників. Якщо AI-інвестиції призведуть до зростання зайнятості, це може підсилити інфляційний тиск через дефіцит кадрів.
Існує і протилежний сценарій — масове витіснення працівників автоматизацією. У такому випадку економіка може зіткнутися з соціальними ризиками, які не вирішуються монетарною політикою. Зниження ставок тут не стане ефективним інструментом.
Федеральна резервна система вже враховує ці фактори. На відміну від політичних очікувань, регулятор не бачить підстав для негайного зниження ставок лише через розвиток AI. Технологічний прогрес розглядається в ширшому макроекономічному контексті.
Ключовий висновок полягає в тому, що технологічні революції не працюють у вакуумі. У 1990-х успіх був результатом поєднання інновацій, глобалізації та фіскальної дисципліни. Сьогодні ці умови відсутні або навіть діють у протилежному напрямку.
Отже, очікування, що штучний інтелект автоматично забезпечить економічне зростання без інфляції, є спрощенням. Реальність значно складніша і залежить від структурних факторів, які наразі не сприяють повторенню сценарію 1990-х років.
