Дефіцит оборонного бюджету України сягнув $27 млрд: чому Європа просить пояснити нову потребу

Коли європейські лідери й чиновники приїхали до Києва на День Незалежності, вони почули цифру, якої багато хто не очікував. Президент Володимир Зеленський заявив, що до завершення 2026 року Україні бракує приблизно $27 млрд на оборонні потреби — попри масштабне зовнішнє фінансування, погоджене раніше.

Сам Зеленський пояснював появу розриву тим, що Міністерство оборони на початку року використало частину ресурсів, які за бюджетним планом мали витрачатися значно пізніше. Фактично майбутні гроші були перенесені вперед, щоб швидше оплачувати нагальні військові потреби.

Це принципово відрізняється від ситуації, коли держава раптово створила $27 млрд абсолютно нових витрат. Значна частина проблеми пов’язана з часом: війна змусила Україну оплачувати озброєння й операції раніше, ніж передбачав бюджетний календар, а надходження, які мали балансувати ці витрати, залишилися прив’язаними до пізніших термінів.

Водночас повної публічної деталізації всієї суми поки немає. Зеленський говорив про зброю, виплати військовослужбовцям і підтримку родин загиблих, але уряд не оприлюднив таблицю, яка дозволяла б сторонньому спостерігачеві скласти всі компоненти й отримати рівно $27 млрд.

Аналіз «Дейком» показує: саме відсутність такого відкритого розрахунку пояснює нервову реакцію частини європейських партнерів. Проблема не в тому, що Україна витрачає багато на війну — це ніхто серйозно не заперечує. Питання полягає в тому, чому масштабний дефіцит став очевидним настільки пізно і як він співвідноситься з уже погодженими ресурсами.

Масштаб українських військових витрат справді різко зріс. За січень–липень 2026 року видатки загального фонду бюджету на безпеку й оборону становили 1,63 трлн грн — майже на 20% більше, ніж за той самий період попереднього року. На цей сектор припадало понад 63% усіх видатків загального фонду.

Ще в червні Верховна Рада вже провела величезне коригування бюджету. Фінансування сектору безпеки й оборони збільшили на 1,56 трлн грн — до 4,367 трлн грн на рік. Із додаткової суми 174,3 млрд грн спрямували на грошове забезпечення, а 1,371 трлн грн — на зброю, техніку, боєприпаси та ремонт.

Тобто нинішні $27 млрд з’явилися вже після одного з найбільших переглядів оборонного бюджету за час війни. Саме ця обставина робить запит Києва особливо важливим для партнерів: вона показує, наскільки швидко фактичні потреби фронту можуть обганяти навіть дуже великі бюджетні рішення.

Причина частково лежить на полі бою. Росія збільшує виробництво й застосування ударних безпілотників та ракет, а Україна змушена нарощувати системи перехоплення, власні дрони, далекобійні засоби, боєприпаси й закупівлі комплектуючих. Уряд прямо визнає: вартість продовження війни зростає.

Особливо дорогою стає протиповітряна оборона. Київ паралельно намагається отримувати більше американських перехоплювачів, розширювати власне виробництво та контрактувати озброєння на роки вперед. Один лише перехід від коротких закупівель до великих довгострокових контрактів створює потребу в авансових платежах уже сьогодні.

Другий чинник — сама структура військових витрат. Зарплати військових, компенсації родинам загиблих і виплати через поранення неможливо просто перенести на наступний квартал. На початку вересня уряд окремо перерозподілив 33,6 млрд грн на такі потреби, з них 25,9 млрд грн — на вересневе грошове забезпечення військовослужбовців.

Тому розмови про бюджетну економію швидко впираються у політичну й воєнну реальність. Україна може скорочувати частину адміністративних програм, переносити цивільні інвестиції або шукати додаткові доходи. Але зарплата солдата, боєприпаси для підрозділу чи компенсація родині загиблого не є звичайною статтею, яку легко відкласти.

Є й третя проблема: війна одночасно збільшує видатки та б’є по джерелах доходів. Російські атаки на підприємства, енергетику, порти й транспортну інфраструктуру скорочують виробництво та експорт саме тоді, коли державі потрібно збирати дедалі більше податків для фінансування оборони.

У результаті виникає подвійний тиск. Москва витрачає ресурси, щоб змусити Україну більше витрачати на захист, і водночас атакує економічні об’єкти, з яких цей захист фінансується. Для воєнного бюджету це одна з найнебезпечніших форм виснаження: вартість оборони росте швидше, ніж фіскальна база.

На цьому тлі суперечка навколо колишнього міністра оборони Михайла Федорова стала ще й суперечкою про відповідальність за цифру $27 млрд. Зеленський пов’язував дефіцит із перенесенням майбутніх витрат уперед за попереднього керівництва міністерства. Федоров категорично заперечив, що залишив після себе розрив такого масштабу.

За версією Федорова, на момент його роботи прогнозований дефіцит був значно меншим, а команда розраховувала компенсувати його економією на закупівлях і міжнародною допомогою. Він припустив, що пізніше могли з’явитися нові проєкти або змінитися фінансовий план. Це робить походження всієї суми предметом не лише бухгалтерської, а й політичної дискусії.

Публічна суперечка особливо чутлива через обставини відставки Федорова. Його усунення з Міністерства оборони в липні викликало протести, а питання військового управління вже стало частиною внутрішньої політики. Тепер до конфлікту навколо стратегії та реформ додалася й відповідальність за фінансове планування.

Для Європи ця дискусія виникла у незручний момент. Ще у квітні ЄС остаточно затвердив для України кредит на €90 млрд на 2026–2027 роки. Приблизно €30 млрд призначено для бюджетної підтримки, а €60 млрд — для оборонного сектору та закупівель.

На 2026 рік передбачалося зробити доступними €45 млрд із цього пакета. З них €16,7 млрд мали піти на бюджетну підтримку, а €28,3 млрд — на українські оборонно-промислові спроможності. Решта загального кредиту була розрахована на 2027 рік.

Станом на 7 вересня Європейська комісія повідомляла, що з нового інструменту вже виплачено €11,6 млрд і протягом наступних тижнів мають відбутися нові транші. Брюссель при цьому наголошував, що його поточна мета — виконати погоджений план фінансування на €45 млрд цього року.

Саме тут з’являється найочевидніший вихід: дати Україні частину грошей 2027 року раніше. Київ просить про так зване frontloading — прискорення виплат із уже погодженого кредиту. Це політично легше, ніж за кілька місяців формувати ще один абсолютно новий європейський пакет.

Але фінансової магії в цьому механізмі немає. Якщо гроші, заплановані на 2027-й, витратити восени 2026-го, нинішню діру можна скоротити, але наступного року ресурс стане меншим. Якщо війна продовжиться з нинішньою інтенсивністю, Європа просто зустріне ту саму проблему раніше.

Саме тому питання $27 млрд перетворюється на дискусію не про один транш, а про вартість війни у 2027 році. Уряд уже обговорює з МВФ і Єврокомісією оцінку потреб на два роки вперед і підготовку збалансованого бюджету наступного року.

Фактично партнерам потрібно зрозуміти, чи є нинішній дефіцит одноразовим наслідком дострокових закупівель, чи він сигналізує про новий постійний рівень українських військових витрат. У другому випадку перекидання грошей між роками лише відтермінує необхідність ухвалити набагато більші фінансові рішення.

Ще одним потенційним джерелом залишаються заморожені російські активи. У Європейському Союзі заблоковано приблизно €210 млрд активів Центрального банку Росії. Наразі Україна отримує фінансовий ефект переважно від доходів, які генерують ці активи, а не від конфіскації основної суми.

Київ наполягає, що цих обмежень недостатньо. Українська сторона знову просуває ідею використати самі російські кошти або пов’язані з ними грошові залишки як основу значно більшого фінансування. Для країни, яка витрачає величезні суми на відбиття російського вторгнення, політична логіка такого рішення очевидна.

У самому ЄС ця ідея ніколи повністю не зникала. Європейська рада ще наприкінці 2025 року доручила продовжувати юридичну й технічну роботу над можливим репараційним кредитом, пов’язаним із російськими активами. Але достатньої політичної підтримки для реалізації моделі досі немає.

Найбільші застереження стосуються правових ризиків, потенційних судових позовів і наслідків для довіри до європейської фінансової системи. Саме тому ЄС значно швидше навчився використовувати прибуток від заморожених активів, ніж погодився торкнутися їхньої основної суми.

Це означає, що російські активи навряд чи зможуть закрити українську фінансову потребу протягом кількох найближчих тижнів. Навіть якщо політична підтримка зростатиме, механізм потребуватиме складних юридичних рішень. Для осіннього дефіциту швидшим шляхом залишається прискорення вже існуючих програм.

Україна паралельно звертається не лише до ЄС, а й до Великої Британії, Канади, Японії та інших партнерів. Це особливо важливо на тлі скорочення американської ролі у прямому фінансуванні Києва: що менше Вашингтон бере на себе, то більша частка вартості української оборони припадає на Європу та інших союзників.

Для європейських урядів це політично складніше, ніж у перші роки повномасштабної війни. Кожен додатковий мільярд для України тепер конкурує з витратами на власні армії, соціальні програми, інфраструктуру й обслуговування боргу. Навіть уряди, які твердо підтримують Київ, повинні пояснювати ці рішення своїм виборцям.

Тому вимога детальної відповіді на питання «чому саме $27 млрд?» не обов’язково означає падіння підтримки України. Це також наслідок переходу війни в іншу фінансову фазу. Коли допомога вимірюється десятками мільярдів щороку, союзники неминуче вимагатимуть точніших прогнозів, бюджетів і механізмів контролю.

Для Києва це створює незручний баланс. Надто оптимістичний прогноз ризикує закінчитися новим несподіваним дефіцитом. Надто великий запит наперед може викликати підозру, що потреби завищені. А війна робить будь-яке точне планування умовним, бо один новий тип російської атаки здатний за кілька місяців змінити структуру витрат.

Саме тому бюджетна історія 2026 року виходить далеко за межі бухгалтерії. Україна поступово переходить від моделі, у якій партнери закривають окремі надзвичайні потреби, до моделі тривалого фінансування великої європейської війни, де щорічна потреба в десятках мільярдів стає системною.

Для Європи це теж момент вибору. Якщо континент виходить із припущення, що Україна має продовжувати оборону незалежно від тривалості війни, фінансування доведеться будувати не як низку кризових пакетів, а як прогнозовану багаторічну систему, пов’язану з виробництвом зброї, державним бюджетом і російськими активами.

Але така система вимагатиме від України більшої фінансової прозорості. Партнери захочуть бачити не тільки загальну суму, а й те, скільки потрібно на персонал, закупівлі, власне виробництво, імпорт, ППО, довгострокові контракти та які витрати можна перенести без прямого ризику для фронту.

$27 млрд тому стали важливими не лише через розмір цифри. Вони показали, наскільки швидко фінансова реальність війни може зруйнувати план, який ще кілька місяців тому здавався масштабним і достатнім.

Україні тепер потрібно переконати Європу не просто дати більше грошей, а погодитися з самим розрахунком нової ціни війни.

А Європі — вирішити, чи готова вона цю ціну фінансувати не ще кілька місяців, а стільки, скільки вимагатиме війна.